Звичайний дельфін має гладеньке веретеноподібне тіло. Спина, як правило чорна з коричневим або ліловим малюнком, черево - біле, проте забарвлення може досить сильно мінятися. Кожні декілька хвилин дельфін піднімається на поверхню, щоб наповнити легені атмосферним повітрям. Дельфіни не є моногамним видом, тому в кожен шлюбний сезон вони підшуковують собі нових партнерів. Але для дельфінів цілком властиві родинні почуття. Вони підтримують один одного у скрутних ситуаціях, наприклад, самки допомагають іншим самкам під час пологів. Через 10-11 місяців після спаровування самка народжує одне дитинча. Дитинча з'являється на світ хвостом вперед, і самці потрібно відразу винести його на поверхню, щоб легені малюка наповнилися повітрям. їй зазвичай допомагають 1-2 самки. „Повитухи" підштовхують породіллю до поверхні і дивляться, чи не плаває поблизу акула. Самка годує дитинча молоком. Малюк смокче матір швидко, з частими перервами, випірнаючи через кожні декілька хвилин, щоб поповнити запаси повітря у легенях. Новонароджені швидко плавають, проте протягом перших двох тижнів тримаються поряд з матір'ю.Звичайні дельфіни, або, як їх ще називають, білобочки - це дуже товариські і доброзичливі створіння. Вони найчастіше тримаються сім'ями, що складаються з декількох поколінь однієї і тієї ж самки. Проте самці та годуючі матері з молодняком, а також вагітні самки утворюють іноді окремі тимчасові зграї. У шлюбний період статевозрілі самки і самці збираються у спільні косяки. Дельфіни населяють теплі прибережні води Північної і Південної півкуль, з'являються також у місцях, де живе їхня родичка - афаліна. Дельфін годується в основному сардинами і оселедцями. Оскільки дельфін вимушений регулярно підніматися до поверхні, щоб наповнити легені повітрям, він часто полює на пелагічних риб, що живуть у верхніх шарах води, а також на креветок і головоногих молюсків. Слідуючи за косяками оселедців, сардин, мойви, макрелі або кефалі, дельфіни припливають до побережжя Північної Африки. У холодний період, коли косяки мігрують в інші місця або коли їх виловлюють, дельфіни йдуть з цього регіону.

Черепа́хи (Testudines) — ряд зауропсидів (за старою класифікацією — плазунів), що існує впродовж 250 мільйонів років. Містить близько 230 видів, що групуються в 12 родин і 5 підрядів, що поширені по всій землі і живуть як у воді, так і на суші. Черепахи здавна вважаються символом повільності і мудрості. Будова тварини настільки своєрідна й так відрізняється від будови інших представників класу плазуни, що їх неможливо сплутати.Ростуть черепахи протягом усього життя. З віком їх ріст стає повільнішим. Живуть тварини довго. Багато видів черепах доживають до 100 років. Та це не межа. Відомий випадок, коли на Атлантичному узбережжі Франції рибалки зловили черепаху віком близько 200 років.[1]А черепасі, яку знайшли поблизу Озера Повернутого меча у 2011 році - 700 років! Вона належить до м'яко-панцирного виду(Rafetus Swinhoel).[1]
Є черепахи, які можуть безболісно замерзати й затвердівати так, що їх внутрішні органи перетворюються в льодові кристали. Здавалось, льодові кристали, що утворились у кров'яних судинах тварин, повинні їх або розірвати, або розтягнути, що призведе до загибелі. Та цього не відбувається.[1]
[ред.]Панцир
Сучасних черепах можна безпомилково відрізнити від інших тварин за наявності панцира. Панцир складається із спинного щита — карапакса і черевного — пластрона. Зверху у більшості черепах панцир покритий симетричними роговими щитками. Спереду і ззаду панцир має отвори, через які тварина висуває свої кінцівки. У деяких видів рухомі частини панцира можуть щільно закривати обидва отвори (або одне з них) в хвилину небезпеки. Форма панцира пов'язана із способом життя черепах: у наземних видів він високий, куполоподібний, часто горбкуватий, у прісноводих — низький, сплощення і гладкий, у морських має обтічну краплеподібну форму.
На спинному щиті виділяються шийний, хребетні, бічні і краєві щитки, на черевному — горловий, міжгорлові, плечові, грудні, черевні, стегнові, задньопрохідні, пахвові, пахові і міжкрайові щитки. Кожен щиток росте самостійно, і на ньому зростають концентричні річні кільця.
У м'якотілих черепах панцир покритий зверху м'якою шкірою.

Скати (Batoidea) — надряд хрящових риб (Chondrichthyes). Довжина до 5 — 9 м, ширина до 6 м, вага до 500 кг і більше. Відомо 230 видів. Скати поширені головним чином у морях, деякі види у прісних водах. У Чорному морі живуть Скат колючкуватий (Raja clavata L.), або морська лисиця, і морський кіт, або хвостокол звичайний (Dasyatis pastinaca L.). Вони живуть на глибинах до 3000 м. У прісних водоймах мешкають (австралійська риба-пилка, річкові хвостоколи тощо). Тіло більшості скатів плоске, широке та дископодібне (за винятком пилоносих скатів, які за формою нагадують акул). Шкіра з шипастими лусками або гола. Під час плавання скати хвилеподібно рухають дуже великими грудними плавцями, а хвостовий плавець розвинений погано. Живляться ракоподібними, молюсками, рибою, деякі — планктоном.
В електричних скатів є спеціальні утвори для полювання та захисту — електричні органи, що становлять собою видозмінені м'язи. При збудженні вони здатні давати розряд напругою від 8 до 300 вольт. Цікаво, що такі органи є і в деяких кісткових риб (електричний вугор, електричний сомик та ін.
Електричні скати (Torpediniformes) — ряд скатів, плоських морських риб із збільшеними грудними плавцями. Більшість представників ряду відомі своєю здатністю виробляти електричний розряд напругою від 8 до 200 вольт, залежно від виду, що використовується для полювання та захисту[1]. Ряд нараховує біля 69 видів, що згруповані до чотирьох родин.
Найвідоміщим родом ряду є Torpedo, за назвою якого названий тип зброї — торпеда. Ця назва походить від лат. torpere — «паралізувати», посилаючись на ефект ската на жертву або людину, що наступає на нього.

Кит синій

Смугач блакитний, або кит си́ній (Balaenoptera musculus) — вид ссавців з родини Смугачеві (Balaenopteridae), підряду китовидих, або "вусатих китів" (Mysticeti). Синій кит є найбільшою відомою твариною, яка коли-небудь жила на Землі. Постраждав і страждає від китобійного промислу, через що популяція синіх китів дуже мала.

Опис

Фонтан синього кита


Скелет


У синього кита величезне, струнке і витягнуте тіло, довжиною 26—27 м. Голова зверху широка і рівна, V-подібна з сильно вигнутою в сторони нижньою щелепою. Збоку виглядає плоско. Дихало помітно не виступає. З кожного боку верхньої щелепи має чорні вусикові пластини. Грудні плавники вузькі і загострені. Хвостове стебло широке із зазубленим краєм. Має 55 — 68 підщелепних горлових складок.

Тіло синювато-сіре з сірими плямами різної величини і форми. Голова і нижня щелепа темні, спина і боки світліші.

Як і всі китоподібні, синій кит випускає так званий фонтан: велику кількість води із дихала. Фонтан синього кита на повітрі щільний (не пухнастий), формою нагадує витягнутий вузький конус, перекинутий верхом униз. Висота фонтану сильно залежить від температури повітря і поведінки тварини, звичайні фонтани становлять 6-9 метрів.

Найбільшою з коли-небудь здобутих китів, була самка виловлена поблизу Південних Шотландських островів в 1926 році. Її довжина від розвилки хвостового плавця до кінця рила склала 33,27 метрів, маса 176 792 кілограмів.


Життя

Зазвичай кити тримаються по 2—3 разом,а іноді поодинці. Мешкає переважно далеко від берегів. Невеликі скупчення іноді утворює в місцях концентрації планктону, зберігаючи при цьому характерні дрібні групи. Переміщається із швидкістю 6 — 8 миль в годину, часто міняючи напрям. При переслідуванні йде по прямій з швидкістю до 15 миль в годину, даючи невеликі фонтани кожні 30 — 40 с.

У спокійному стані тримається під водою 10 — 12 хвилин. Після глибокого занурення на поверхні з'являється зазвичай верхівка голови з дихалом. Давши фонтан, синій кит поволі і плавно згинає широку спину. Мініатюрний спинний плавник з'являється, коли голова і передня частина спини вже ховаються під водою. Кит сильно виставляє хвостове стебло у формі півкола. Хвостовий плавник не показує.


Поширення

Зараз в північно-західній частині Тихого океану рідкісний. Може зустрічатись в Беринговому і Чукотському морях, в районі Командорських, Алеутських островів і Курильської гряди. Раніше в Беринговому морі був сильно поширений, зустрічався в Анадирській затоці і заходив в Чукотському морі до мису Серце-Камінь. У Японському морі відсутній.

Також зменшення популяції пояснюється тим, що кити посилають сигнали, що дають їм знати куди плисти. Якщо сигнал повертається назад, кит пливе в іншому напрямі. Якщо ж сигнал не повертається, кит дотримується вказаного напряму. Тому часто трапляється таке, що кити врізаються у пологі береги островів та материків.

Охорона
Раніше було поширено масове винищення синіх китів заради м'яса та риб'ячого жиру. Зараз китобиття на китів цього та багатьох інших видів китів суворо забороняється.

Особливо, охороною китів займається міжнародна екологічна організація Ґрінпіс. Одним із досягнень цієї організації є охорона китів, та, зокрема, синіх китів.

Каракатиці (лат. Sepiida) — ряд тварин з класу головоногих молюсків. Від усіх інших сучасних головоногих каракатиці відрізняються присутністю своєрідною вапняної внутрішньої раковини у вигляді широкої пластинки, що займає майже весь спинний бік тулуба. Овальне тіло облямована по обидва боки плавцем у вигляді вузької костистої облямівки, що тягнеться уздовж всього тулуба. Лише на задньому кінці тіла лівий і правий плавці розділені. Хапальні руки довгі, втягуються цілком в особливі мішкоподібні ямки; інші руки короткі. Лійка з клапаном. Четверта ліва рука у самців гектокотилізована біля основи (тобто відрізняється за своєю будовою і служить для цілей запліднення).Ця морська тварина - незвичайна і надто організована. Наділена низкою унікальних особливостей: надзвичайно розвинута нервова система, активна, швидкорухлива, має зародок "інтелекту" - пристосована нападати і захищатися. Має розмір від 15 см до 18 м.

До того ж, каракатиця має три серця і синьо-зелену кров. Має десять надзвичайних кінцівок-лап, покритих присосками. При цьому, - дві найдовші лапи вона ховає у спеціальні мішки, що знаходяться під очима. У самців, одна із лап так змінена, що слугує їм статевим органом.

Каракатиця має дивовижний зір. Її очі за будовою і зовнішнім виглядом схожі на людські, - одначе, за величиною, незрівнянно великі, що і дозволяє їм бачити усе навколо, переміщаючи погляд і компенсуючи невдале положення тіла. Кожне її око має вагу до 10% - від ваги її тіла. А ще, каракатиця має дзьоб, що нагадує дзьоб папуги.

Приблизно у 30-ти видів каракатиць у чорнильному мішку є особлива капсула, у якій знаходиться велика кількість яскравих світних бактерій. Завдяки їм каракатиця схожа на маленький ліхтарик.

Цікаво, що каракатиця за своїм бажанням може вимикати світло. Для цього вона виділяє кілька крапель чорнила, які накривають тонкою плівкою капсулу зі світними бактеріями.

Різні види тюленів водяться в морях і океанах обох півкуль, а також у деяких внутрішніх водоймах (наприклад, в озерах Байкал, Ладозькому, Каспійському).

Для крижаної зони найбільш характерні три види: гренландський тюлень, морський заєць і кільчаста нерпа. Що ж до звичайного тюленя, то він в районі Північного Льодовитого океану досить рідкісний і зустрічається в межах Росії зазвичай поза полярної Арктики.

Тюлені добре пристосовані до водного способу життя та перенесенню низьких температур. Їх веретеноподібне тіло має обтічні контури без виступів, так як позбавлена ​​вушних раковин голова зовсім гладка, а коротка шия між нею і тулубом не має різкого перехоплення.

Кінцівки тюленів з перетинками між пальцями перетворилися на ласти і служать для плавання.

Велику частину часу ці тварини проводять у воді, швидко в ній пересуваються і спритно пірнають. Причому передні ласти у них діють як весла, а задні - як кермо. Під час пірнання вушні отвори і ніздрі щільно замикаються, не даючи воді проникнути всередину органів слуху та нюху, які у тюленів розвинені дуже добре. У воді тюлені здатні видавати нечутні звуки (ультразвуки), за допомогою яких вони виявляють здобич. Ці звуки як відлуння відбиваються від поверхні тіла риб і уловлюються тюленями. Зір у них хоча і слабке, але очі пристосовані до розрізнення видобутку під водою при малій яскравості світла. Цьому сприяє велика величина очного яблука з сильно розширюється зіницею. Розташовані на верхній губі пучки довгого волосся (вибрисси) служать органами дотику.

Шерсть тюленя, що складається з коротких, жорстких і рідкого волосся, не має підшерстя і не може оберігати тіло від охолодження. Цю функцію виконує товстий шар підшкірного жиру, який до того ж знижує питома вага тіла і полегшує плавання.
Харчуються тюлені різними водними організмами: одні їдять молюсків і ракоподібних, інші воліють риб. Будучи м'ясоїдними тваринами, тюлені за будовою зубів схожі на хижих ссавців.

Поза води тюлені стають незграбними: по поверхні суші або льоду вони можуть тільки повзати за допомогою передніх ластів, а задні при цьому волочаться, не беручи участі в пересуванні.